Витоки і сутність етичних поглядів Г.С. Сковороди

Скачать

Суспільне життя Лівобережної України у ХVІІІ ст., філософські і етичні ідеї. Основні віхи життя і творчої діяльності Г.С. Сковороди. Його етичні погляди, можливості їх використання в етиці сучасної педагогічної діяльності, особистому і суспільному житті.

Размер: 43,3 K
Тип: курсовая работа
Категория: Этика и эстетика
Скачать

Другие файлы:

Конфуціанство
Витоки конфуціанства і його історичний розвиток. Основи віровчення і культу конфуціанства, сутність соціально-етичних поглядів. Конфуціанство і формув...

Життя та творчість Г. Сковороди
Коротка біографія Сковороди. Сковорода як видатний мислитель-філософ. Основний принцип філософського вчення філософа. Теорія "трьох світів". Літератур...

Життя і філософська творчість Г.С. Сковороди
Історія та особливості становлення професійної філософії в Україні. Біографія Григорія Савича Сковороди, аналіз його впливу на розвиток української фі...

Трактати Григорія Сковороди: образи, зміст та композиція
Історико-літературний аспект творчості Григорія Сковороди. Особливості риторики, місце у вітчизняній та зарубіжній медієвістиці. Особливості побутуван...

Образ Г.С. Сковороди в українській літературі
Причини й передумови актуалізації образу Григорія Сковороди в українській літературі кінця ХХ ст. Образ видатного філософа й письменника в українській...


Краткое сожержание материала:

31

Размещено на

31

Размещено на

ЗМІСТ

сковорода етична ідея

Вступ

Розділ 1. Витоки етичних поглядів Г.С. Сковороди

1.1 Суспільне життя Лівобережної України у ХVІІІ столітті. Політична, економічна та культурна сторони

1.2 Філософські та етичні ідеї в Україні XVIII століття

1.3 Основні віхи життя та творчої діяльності Г.С. Сковороди

Розділ 2. Характеристика етичних поглядів Г.С. Сковороди

2.1 Основні етичні поняття Г.С. Сковороди

2.2 Основні етичні ідеї Г.С. Сковороди

2.3 Вплив етичних поглядів Г.С. Сковороди на суспільне та наукове середовище України

Розділ 3. Можливості використання етичних поглядів Г.С. Сковороди в етиці сучасної педагогічної діяльності, особистому і суспільному житті

Висновки

Список літератури

ВСТУП

Актуальність теми.

У своїх філософських і літературних творах найбільшу увагу Г. Сковорода приділяв дослідженню людини, її існуванню. Науку про людину та її щастя філософ вважав найважливішою з усіх.

У міркуваннях щодо проблематики людини, філософія Сковороди невідривно пов'язана із зверненням до Біблії і християнської традиції, а тому спирається на головні християнсько-світоглядні категорії: любов, віру, щастя, смерть тощо. Шляхом міркувань про них філософ шукає відповідь на питання, ким є людина, який зміст її життя, які основні грані людської діяльності. Слід зазначити, що ці питання є актуальними і у наш час.

У вченні Сковороди відбилися переживання і настрої трудового народу, моральна чистота його прагнень, неприйняття суспільних порядків, що несли нечість духу, занепад духовних цінностей. Тому і в наш час не може не захоплювати велична постать Сковороди, його життєве кредо, послідовність в відстоюванні своїх переконань, безкомпромісність. Все життя письменника-філософа було наочним втіленням його філософського вчення.

Стан вивчення проблеми.

До сьогоднішнього дня немає загальновизнаного тлумачення філософії Сковороди. Зеленогорській, який написав книгу «Философия Григория Саввича Сковороды, украинского философа XVIII ст.», присвячену життю та світогляду мислителя, бачить в Сковороді мораліста і звідси він пояснює його систему. Ерн, що написав єдину на цей час велику монографію про видатного філософа «Григорий Саввич Сковорода: жизнь и учение», виходить в реконструкції його системи з антропологізму Сковороди. Нарешті, Чижевський в своїй книзі «Філософія Г.С. Сковороди» виходить з антиномізма в ученні Сковороди, з постійних антитез, які лежать в підставі всіх його поглядів. Що стосується твердження Зеленогорського, то воно рішуче не відповідає тому, що дають твори Сковороди, - в них, звичайно, завжди наявна моральна проблема, але ця проблема зовсім не стоїть в центрі його творчості. Чижевській, по суті, підміняє аналіз філософії Сковороди характеристикою його методу, - сам Чижевській визнає, що антитези у Сковороди визначають лише метод його мислення. Тільки у Ерна ми і знаходимо справжню спробу реконструювати систему Сковороди, - і якщо ми не примикаємо до його викладу, то тому, що антропологізм Сковороди, сам по собі безперечний і навіть центральний для Сковороди, визначається все ж таки більш загальною гносеологічною його позицією, яка, у свою чергу, визначається його релігійним сприйняттям світу та людини.

Об'єктом дослідження є етичні погляди Г.С. Сковороди.

Предмет дослідження - витоки етичних поглядів Сковороди, характеристика основних понять та ідей у вченнях Сковороди.

Мета дослідження - проаналізувати етичні погляди Сковороди, їх витоки, провести характеристику цих поглядів. З'ясувати значення їх для сучасності.

Завдання дослідження:

1) зробити огляд та аналіз літератури за темою дослідження;

2) дати характеристику суспільного життя та провідних філософських і етичних вчень XVIII ст.;

3) дати характеристику особистості Сковороди;

4) проаналізувати роботи Сковороди та дати характеристику його основним етичним поняттям та ідеям;

5) констатувати вплив вчення Сковороди на суспільне та наукове середовище України XVIII ст.;

6) розкрити можливості використання етичних ідей Сковороди в етиці сучасної педагогічної діяльності та особистому і суспільному житті;

7) зробити висновки.

РОЗДІЛ 1. ВИТОКИ ЕТИЧНИХ ПОГЛЯДІВ Г.С. СКОВОРОДИ

1.1 Суспільне життя Лівобережної України у XVIII столітті. Політична, економічна та культурна сторони

Коли минув хаос доби Руїни, центром політичного, економічного та культурного життя стала Гетьманьщина Лівобережжя. Вона була автономним, але не самостійним політичним утворенням. Однак вона давала українцям більше самоврядування, ніж вони будь-коли до того мали. Як частина Російської імперії, Гетьманщина існувала в рамках держави, яка для багатьох українців була відносно новим політичним середовищем. Українці були вимушені змагатися з суворими правителями міцніючої Росії. (19. С. 202)

Лівобережна Україна у XVIII ст., перебуваючи у складі Російської держави, водночас користувалася певним самоврядуванням. Тут зберігалася влада гетьмана, генеральної, полкової, сотенної старшини, існувала також своєрідна система права і судочинства, традиційні збройні сили -- козацьке військо.

Після смерті гетьмана І. Скоропадського (3 липня 1722 р.) царський уряд не дозволив виборів нового. Управління Лівобережною Україною тимчасово передавалося наказному гетьманові П. Полуботку і генеральній старшині. Але у зв'язку з загрозою війни з Туреччиною, царський уряд вирішив відновити гетьманство на Лівобережній Україні. Гетьманом 1 жовтня 1727 р. був обраний 73-річний миргородський полковник Данило Апостол. Малоросійська колегія ліквідувалась.

Після смерті Д. Апостола (січень 1734 р.) обирати нового гетьмана не дозволили. Влада в Лівобережній Україні перейшла до нової колегії, офіційно названої «Правлінням гетьманського уряду». Колегія складалась з 6 чоловік - 3 від царського уряду і 3 від генеральної старшини. За часів «Правління» (1734-1750) Лівобережна Україна продовжувала зберігати попередній адміністративно-військовий устрій.

У 1744 р. під час приїзду Єлизавети в Україну, у Глухові старшинська верхівка звернулася до цариці з проханням про відновлення гетьманства. Клопотання про відновлення гетьманства подавались і в наступні роки. У зв'язку з погіршенням міжнародних обставин у 40 -- 50 роках, царський уряд вирішив задовольнити ці клопотання. Гетьманом Лівобережної України в Глухові в березні 1750 р. став Кирило Розумовський.

В 1764 р. указом Катерини II остаточно ліквідоване гетьманство. Управління Лівобережною Україною перейшло до нової (2-ї) Малоросійської колегії.

На початку 80-х років старий адміністративно-політичний устрій був остаточно скасований. З лівобережних і південних українських земель у 1782р. було утворено три намісництва - Київське, Чернігівське і Новгород-Сіверське. Місцеве управління реорганізоване на основі загальноросійського «Учреждения для управления губерніями». В повітових містах створювалися: повітовий суд, нижня розправа, городовий магістрат, правління городничого, повітове казначейство та ін.

Основною формою життєдіяльності населення того часу на Гетьманщині було сільське господарство, а торгівля та промисловість були слабкорозвинутими. Як і в інших абсолютистських державах Європи, російський імперський уряд робив спроби стимулювати економічне зростання периферії, зокрема України, але тільки в тій мірі, в якій це не перешкоджало розвитку Росії. Так чи інакше результати цієї політики справляли на Україну обмежуючий вплив протягом більшої частини століття.

Найважливішою зміною в сільському господарстві стало поширення його на південь. Та попри збільшення площ і відмінну якість нових земель не відбулося відчутного підвищення врожаїв, що пояснювалося застарілістю реманенту та методів господарювання. Середні врожаї пшениці лише в три-чотири рази перевищували кількість посіяного зерна й за європейськими мірками були просто жалюгідними. Таку відсталість зумовлювало кріпацтво.

Торгівля та сільськогосподарське виробництво були взаємозалежними. Труднощі пересування змушували людей з'їжджатися до певних міст і сіл у відповідні до церковного календаря строки, щоб продавати свій крам і купувати необхідні речі. До 1780 р. на Лівобережжі, що у господарському відношенні було динамічнішим, ніж Правобережжя, проводилося близько 400 ярмарків. Дрібніша торгівля велася тут на 700 місцевих базарах. Деякі з чумаків накопичували достатньо грошей, щоб вкладати їх у великі підприємства. Замість бартерної системи, тобто простого обміну товарів на товари, на Україні розвивалося грошове господарство.

Російські купці стали активно проникати в українську торгівлю. На 1754 р., коли між Росією та Лівобережжям скасували торгові бар'єри, росіяни вже опанували оптову торгівлю.

Промисловість на Україні розвивалася повільно. З одного боку, широкі сільськогосподарські можливості поглинали увагу й енергію українців, з іншого -- імперська політика підштовхувала промисловий розвиток Росії, розглядаючи Україну насамперед як джерело сировини. Проте мануфактурне виробництво на Україні не було ще цілком занедбане й у своїх дрібних формах набуло широко...